conservator_85

Читаючи "Боротьбу" за 1919 рік натрапив на такий от віршик. Правда гарно? :)
В ориґіналі він без розбивки на рядки, це тут повторюю. У квадратових дужках мої вставки (одна - як пропозиція виправлення, одна - для зереження ритму).

Хто ховається за вказаним у підписі псевдом - не знаю, буду вдячний за підказку.

Теревені

Ви чували, мабуть, хлопці, а то може і читали, як Петлюра й Коновалець Україну «рятували»? Пам’ятаєте недавно, як Павло «ясновельможний», побратавшися з Ейхгорном, з посіпаками царськими, з куркулями та панами заходився будувати (у лиху для себе днину!) царсько-гетьманську жандармську Русь єдину, Русь єдину. Та ввірвалося дурепі – піднялось село, як море: десь вродилися рушниці, десь взялися кулемети й утекла «державна варта», повтікали ґенерали, а «хоробрі» офіцери лиш п’ятами накивали.

От тоді з’явився Симон ще й Васильович Петлюра й скриконув, як оглашенний: «грай, співай, моя бандура!» Приказав писать відозви й ріжні там універсали, що ніби він з Коновальцем Україну врятували. Що ніби-то за гетьмана було лихо, були бідні, ну а він дає і землю, дає волю, нищить злидні. Де-хто зразу й хтів повірить, простяг руку по земельку, аж тут вийшло щось не теє… «Що ж, дамо, Петлюра каже, та не більше, ніж у жменьку». «Як, – село заголосило, – ти ж казав, що буде вволю?!» Та Петлюра (вже «Отаман»!) закричав, ногою стукнув: «буде, цить, мовчи, доволі»! Люд почухавсь, роздивився, що й на цей раз обдурили й став пильніше прислухатись, як, чому його провчили. Став ізнов в ліса тікати, став питать у «боротьбистів», як землею завладати і прогнать отаманистів. Боротьбисти-комуністи разом із більшовиками на Петлюру надушили, добре кілька раз побили і погнали батогами. Люд тоді вже схаменувся, встановив радянську владу і вона тепер провадить до спокою і до ладу. Землю всім дала трудящим – засівай, що тільки треба – куркулям з поміщиками її зовсім бо не треба.

Все спочатку було тихо, бо пани перелякались і, заціпивши ротяки, як мишва десь поховались. Та відомо, що ніколи пан із тим не примириться, що «мужик» йому як завжди вже не хоче підкориться. Він і сонний, і притомний все про те лишень гадає, як густою павутинню знов він «бидло» обмотає. Так воно й тепер зробилось: трохи збувшись переляку, всі пани, як перше люде, позбігалися в лісяку. Уклонилися Петлюрі, він [i?], сказали, будем слухать; і давай він разом з ними набирать усякі банди, всяке сміття і глитайство, набігать на мирні села, люд розстрілювать робочий, одбирати землю й волю і до себе забирати [чи ти] хоч, чи не охочий: ну а що із того вийшло й де тепер пищать петлюри, то вже в другий раз розкажу (хай в усіх них луснуть шкури!)

Бо ця казка ще чимала, то хай знає люд трудящий, що на світі паном буде сам на себе роботящий.

А панів, панків, підпанків, що жили з чужого поту, швидко, швидко вже задушим, щоби здихатись клопоту.

Бо вони нам упеклися, що доводять впрост до сказу, але річ про це відложим ми до иншого вже разу.

Ян. Ретс.

Боротьба (Київ). - 1919. – Ч.126 (183). - 19 лип.